Частина 1. Корупція як основа відносин
Так і не перейшовши від епохи соціалізму радянського штибу до капіталізму західного зразка, Україна прийшла до фактично напівфеодальної системи економічно-політичних відносин.
Якщо поглянути на тенденції останніх років, то стає видно, що "корупційна піраміда" не тільки не дає розвиватися нормальним стосункам між владою та бізнесом, але й спотворює їх.
Першою причиною є власне монополія на лобістські послуги, які неофіційно надають бізнесу депутати різних рівнів та державні службовці. Коли об’єкт лобіювання сам надає посередницькі послуги, він може сам вирішувати, хто отримає якусь вигоду, а хто – ні. І це створює ще більші спокуси як для самих чиновників, так і для підприємців.
Альтернативна влада
Таким чином створюється "паралельна влада" – коли начальник відділу, по суті, має можливостей більше, ніж міністр. Виключно на підставі ексклюзивних відносин зі "своїми" бізнесменами, правоохоронцями та суддями.
Коли особисті зв’язки та комерційний інтерес об’єднують людей з різних відомств, проти цього явища інколи безсилі навіть люди та відомства, які формально мають більші повноваження. Наприклад, коли СБУ за "помаранчевої" влади безуспішно намагалася обмежити та розслідувати діяльність "посередницьких" підприємств при Міністерстві юстиції, що були, за даними деяких ЗМІ, афільовані з нинішнім міністром юстиції Олександром Лавриновичем, що тоді перебував в опозиції.
Інша причина – так звана "вертикаль відкатів". Багато хто з політиків відкрито каже про те, що за кожне призначення на посаду, яка має потенційні можливості для лобізму, та просування по кар’єрних сходах існують певні такси, що виражаються у досить великих сумах — річ іде про десятки і сотні тисяч, якщо не мільйони доларів.
Навіть більше – у таких схемах чиновник, що перебуває нижче на кар’єрних щаблях, має віддавати певну данину своєму керівництву в обмін на те, що воно не помічає порушень з його боку і до певної міри захищає під час різних перевірок.
У свою чергу, він також збирає свої бонуси з підлеглих – таким чином формується своєрідна васальна залежність, як у Середньовіччі.
Політика волохатої лапи
Наступним фактором можна назвати інтеграцію у владу родичів та дітей представників владної еліти, тенденцію, що тягнеться з брежнєвських часів. Радянський пережиток набув в незалежній Україні нового дихання й особливо розквітнув з початку XXI століття.
Яскравим прикладом цьому є, зокрема, кар’єра теперішнього глави Адміністрації Президента Сергія Льовочкіна. Його батько за часів Леоніда Кучми працював начальником Державного департаменту з виконання покарань і був однією з найбільш наближених до тодішнього Президента персон. Тоді ж Льовочкін-молодший зробив стрімку кар’єру, за 4 роки пройшовши шлях з простого консультанта АП до першого помічника Президента.
Існує також припущення, що і в орбіту нинішнього глави держави Льовочкін-син теж потрапив завдяки Льовочкіну-батьку – адже той, за даними ЗМІ, володів всією інформацією щодо судимостей Віктора Януковича.
Навіть більше – відома регіоналка та народний депутат Юлія Новікова доводиться Сергію Льовочкіну рідною сестрою. Коли ж журналісти запитали її, чи не вважає вона дивним, що такі приклади в Україні непоодинокі, вона відповіла, що немає тут ніякого кумівства, а є "талановиті родини".
Про те, що Віктор Янукович особисто включив свого сина Віктора на парламентських виборах у список від ПР, можна вже не казати. А "молода перспективна команда" Леоніда Черновецького взагалі чи не поголовно складалася з членів його родини та кумів. Прикладів тут можна наводити безліч.
Один з цікавих проявів цієї тенденції є також "династичні шлюби" української владної еліти. Наприклад, син лідера КПУ Петра Симоненка одружений на дочці колишнього керівника Фонду держмайна соціалістки Валентини Семенюк-Самсоненко, глава Служби зовнішньої розвідки Григорій Ілляшов побрався із заступником глави Адміністрації Президента, колишнім провідним юристом ПР Оленою Лукаш.
Отже, маємо ознаки того, що в Україні активно формується доволі вузький прошарок тих, хто потенційно обійматиме керівні посади через 20-30 років. І він формується не в останню чергу за спадковим та кумівським принципом. Отже, і в плані формування "нової аристократії" є підстави для ствердження про "феодальний" стиль української політики.
Але певне світло в кінці тунелю тут трохи проглядається. Елітна молодь, зважаючи на статки своїх батьків та зниження якості української освіти, має широкі можливості для отримання освіти за кордоном, і відповідно ознайомлення із західними цінностями.
Щоправда, при цьому виникає питання – що в даному разі переважить після повернення цих молодих людей в Україну – чи поділятимуть вони батьківські цінності та методи досягнення цілей, чи вже ж намагатимуться діяти за зразком цивілізованого світу.
Удільні князівства
Ще один чинник – регіоналізація політичної діяльності в плані зловживань. Що далі від центру, то жорсткішими є методи здійснення політики. Якщо в Києві опозицію можуть просто проігнорувати або почати переслідувати в рамках чинного законодавства, то десь у провінції можуть і вбити, скажімо, просто за розгромний матеріал у районній газеті.
Провінційні високопосадовці, як правило, менш обережні у доборі методів, оскільки до певної міри відчувають свою безкарність – саме через "васально-сеньйорські" відносини на рівні регіону та "паралельну владу" на місцевому рівні.
Підтвердженням цієї тенденції є історія з народним депутатом Віктором Лозінським з епізодами безкарного полювання на людей, у яких, як виявило слідство в ході розслідування вбивства місцевого жителя Валерія Олійник, брали участь також начальник райвідділу міліції та районний прокурор.
Тому навіть зараз, після скасування політреформи та побудови жорсткої владної вертикалі, починаючи з АП, все ж реальної централізації влади в Україні не буде. Просто регіональні "барони" типу Лозинського масово вступатимуть до лав партії влади, виторговуючи собі недоторканість в обмін на високі партійні результати на місцях.
На централізоване ж заповнення всіх рівнів місцевої влади своїми кадрами у ПР не вистачить людських ресурсів, не кажучи вже про кваліфікацію. Вряди-годи, звичайно, центральна влада може і покарати особливо знахабнілих місцевих "удільних князьків", але, як свідчить практика, тільки тих, хто впаде їй у немилість.
А якщо ще врахувати неврегульовані відносини у сфері власності, судову систему, що фактично не працює на користь звичайних громадян, збільшення правопорушень, скоєних працівниками міліції, прокуратури та інших правоохоронних органів, дедалі більшу тенденцію до порушення прав людини владою, то ще більше можна переконатися, що в Україні за формального існування демократії і капіталізму таки відроджується феодалізм.
Причому в деяких деталях він буде схожий не на європейський класичний варіант, а на те, що відбувалося за часів Івана Грозного в Московському царстві. Тенденції до створення поліцейської держави при все більшому невиконанні законів або їх тлумаченні з точки зору власної вигоди можуть обернутися виникненням "нової опричнини" на базі професійно деформованих та морально розкладених співробітників і так вже роздутих правоохоронних органів. Причому це свавілля вже нікому буде зупинити, принаймні, діючи правовими методами.
Ще одна цікава особливість формування неофеодального режиму в сучасній України – посилення ролі церкви в політиці, хоча номінально вона відокремлена від держави. Показова релігійність української еліти покликана облагородити образ української влади, яка вельми підмочила свою репутацію, хоча б в очах консервативної частини суспільства.
Почала формуватися ця тенденція ще за часів президентства Віктора Ющенка. Саме у цей час стало "модним" серед політиків вищого рангу засвітитися на церковній службі на Великдень чи Різдво поряд з Гарантом, тримаючи запалену свічку і сумлінно хрестячись перед камерами. Цю традицію від попередньої влади успішно перейняла та розвинула й нинішня.
Але якщо за часів Ющенка, який намагався створити єдину помісну православну церкву в Україні, виникало чимало конфліктних ситуацій з священнослужителями УПЦ МП, які вважали інші православні церкви неканонічними, то з приходом до влади Януковича все змінилося з точністю до навпаки – тепер УПЦ МП надано всі преференції.
Новий світоч України
І саме через неї, а, точніше, через РПЦ, проводиться нова проросійська гуманітарна політика, що підтверджують, зокрема, часті й тривалі візити її керівника патріарха Кирила в Україну.
Україну поступово втягують у "русский мир", де головна ідеологічна роль належатиме саме РПЦ як одній з найбільш політизованих церковних організацій, що йде пліч-о-пліч з російською владою.
РПЦ має і свої матеріальні інтереси в Україні, зокрема вона претендує на Києво-Печерську лавру повністю, а не лише для тимчасових богослужінь.
І нинішня українська влада, схоже, слухняно виконує бажання іноземної церкви, адже з території Києво-Печерської лаври планують виселити всі музеї та бібліотеки, а також Інститут інфекційних хвороб АМН України разом з клінікою при ньому. Притому про надання нових приміщень взагалі не йдеться, а приміщення інфекційної клініки планують переобладнати під... готель для VIP-паломників.
Звучали навіть пропозиції скасування реєстрації інших православних церков на території України з передачею їх майна та єпархій УПЦ МП, а пізніше – РПЦ. Президент України Янукович зустрічається з російським патріархом майже з такою ж частотою, як і зі своїм колегою Дмитром Медведєвим, тому вплив церкви, тим більше іноземної, на Україну зараз важко перебільшити.
Умовно світська
Зрощення духовенства із світською владою, що починається зараз в Україні ніби за російськими лекалами, але в ще більш гіпертрофічній мірі, може мати доволі тяжкі наслідки.
По-перше, під загрозою знищення опиниться історична спадщина, яку не можна віддавати церкві через нефаховість священиків в історичних питаннях – вони можуть повністю переробити зовнішній вигляд давнього храму або некваліфіковано "реставрувати" автентичні деталі інтер’єру.
По-друге, наявне на рівні проекту введення в загальноосвітніх школах уроків православної етики є прямим порушенням прав людини на свободу віросповідання.
По-третє, існує законопроект народного депутата від фракції ПР Вадима Колесніченка, відомого своїми українофобськими заявами, про те, що православна етика і мораль є вищою за права людини – і якщо його приймуть і почнуть виконувати, це призведе до численних конфліктів та репресивних дій "на замовлення" від церкви.
Зокрема, у Росії вже була спроба РПЦ звинуватити прихожан іншої конфесії у єресі та на підставі цього розпочати переслідування за допомогою прокуратури. Не кажучи вже про розгром художньої виставки Обережно: релігія священиками з РПЦ.
Православний Талібан
Вельми характерним свідченням того, що плани РПЦ в Україні на цьому не зупиняються, є православний військовий табір у Криму під Ескі-Керменом, про який ЗМІ та блогери стали писати з вересня цього року.
Формально він належить до категорії дитячо-юнацьких спортивних таборів. Насправді ж у таборі проводиться військова підготовка юнаків переважно з Росії та східних областей України. Більшість інструкторів також є громадянами Росії. У таборі розгорнуто активну проповідницьку діяльність РПЦ, причому священики налаштовують молоду паству на боротьбу за православну віру. В тому числі і на збройну боротьбу.
Головними ворогами віри вважають мусульман. Мішенню вихованців з табору мають стати кримські татари – їх переконують, що саме з цими "бойовиками" їм доведеться мати справу якщо не зараз, то через 5-10 років. Реально ж така практика виховання "православної молоді" дуже схожа на спосіб, у який готував своїх бійців "Талібан" в Афганістані.
Діти та юнаки дуже вразливі до ідеологічно-релігійної пропаганди, а через відсутність життєвого досвіду та певних психологічних "гальм " стають більш жорстокими, ніж дорослі. У "гарячих точках" Африки одними з найбільш жорстоких у поводженні з військовополоненими та цивільним населенням традиційно вважаються "дитячі" військові формування.
Не виключено, що даний табір організований не козаками з Таганрога, як формально заявлено, а російськими спецслужбами для того, аби організовувати різноманітні провокації у Криму. До речі, цього разу СБУ не реагувала на неодноразові звернення кримських татар з вимогою перевірити діяльність табору та у разі виявлених правопорушень припинити її – хоча ще за часів Ющенка така діяльність припинялася СБУ у достатньо жорсткій формі.
Таких таборів "захисників віри" у Криму може бути не один, а декілька – і Україна буде через 5-10 років мати справу не з ісламістами (хоча й це не виключено, якщо в інтересах Росії буде роздмухування релігійних конфліктів у Криму), а з таким от "православним Талібаном".
Безпрограшна тема
При цьому слід зауважити, що церковну тему в Україні активно експлуатує не тільки влада, але й опозиція, намагаючись предстати у "благій" форми перед консервативно-релігійною частиною українського суспільства.
Зокрема, був випадок, коли "Батьківщина", висуваючи кандидатів на місцевих виборах, проводила "добровільно-примусовий" молебень з клятвами у партійній вірності на Біблії і хресті. І це не враховуючи того, що друга особа у партії Олександр Турчинов є головою однієї з найбільших баптистських громад в Україні. І не кажучи про те, що на місцевих виборах, як і на попередніх місцевих та парламентських, священнослужителі масово балотуються у депутати різних рівнів.
Причому неважко здогадатися, що найбільше кандидатів-церковних ієрархів висуває "зв’язка" Партія регіонів – УПЦ (МП).
Загалом, якщо такі тенденції посиляться, то Україну дійсно чекає нове Середньовіччя: замість постмодерну – новий феодалізм, замість свободи віросповідань – православна теократія (ще й регульована не з Києва, а з Москви). Однак нова влада, схоже, саме в цьому і зацікавлена, тому що тільки так вона зможе почуватися певний час захищено та комфортно.
Створивши орган за контролем питань суспільної моралі, українська влада ще раз продемонструвала свій середньорічний погляд у галузі гуманітарної політики. Тепер фактично кожного українця можна притягти до відповідальності за «аморальні» дії, якщо він стане владі неугодним. Тим часом як владна еліта дозволяє собі те, що не прийнято і в найбільш ліберальних країнах.
У середині жовтня працівники міліції провели обшук у квартирі голови Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана, маючи на те судовий дозвіл. Сам господар у цей час перебував у відрядженні у Києві. Міліціонери, з дозволу господарки, оглянули й приміщення офісу, розташованого поряд з квартирою. Під час огляду було вилучено, за словами Гройсмана, всю бухгалтерську документацію та понад 300 файлів стосовно фактів свавілля українських правоохоронців, зокрема знущань у тюрмах та порушення прав мігрантів, які містять конфіденційну інформацію. Санкції суду на вилучення документів не було.
Обшук проводився у рамках розслідування кримінальної справи, порушеної за поширення порнографії. Гройсман завинив тим, що ще у травні цього року у своєму блозі дав посилання на ролик з сервісу YouTube, де нібито опозиційні російські діячі Едуард Лимонов і Віктор Шендерович начебто займаються сексом із дівчиною. Цей відеоролик, що викликав широке громадське обговорення серед блогерів у Росії, покликаний був продемонструвати, як, за необхідності, російські силові структури можуть розправлятися з опозиціонерами, готуючи на них компромат.
І найцікавіше те, що саме цей матеріал став компроматом і для українського правозахисника. Проте правоохоронці в Україні чомусь не зважили, що на YouTube порнографії бути не може в принципі – про це чітко зазначено у пункті 7 правил розміщення матеріалів на сервісі.
Мораль як репресивний механізм
Зараз фактично кожен користувач інтернету в Україні може потрапити під кримінальну відповідальність – "за зберігання порнографії з метою розповсюдження" (навіть якщо він загалом не заходить на відповідні сайти та не скачує звідти картинки та відеоролики). Відповідну норму закону, яка раніше стосувалася виключно дитячої порнографії, під гарячу руку затвердила Верховна Рада у розпал "педогейту" з народними депутатами восени 2009 року. Ці законодавчі зміни були ініційовані найбільш одіозним органом – Національною експертною комісією (НЕК) з питань захисту суспільної моралі.
А правоохоронці отримали зайвий привід у разі чого розправлятися з "неугодними". Тепер, якщо у когось міліція вилучить комп’ютер під час обшуку з інших причин, то може туди "підкинути" і порнографічні матеріали, щоб цим додатково шантажувати людину.
Ідея створення НЕК належить нинішньому міністру освіти і науки Дмитру Табачнику, який і був ініціатором відповідної постанови Кабміну ще у "допомаранчеві" часи.
Чому за правління Віктора Ющенка її не ліквідували, а навпаки, сприяли діяльності цього скандального органу, фінансуючи його з державного бюджету – доволі дискусійне питання.
Мабуть, причин декілька.
По-перше, ніхто з "помаранчевих" не звернув уваги на те, яку небезпечну міну залишив їм перший уряд Януковича. Адже вони думали, що таку комісію можна використати у благих цілях, оскільки і Ющенко, і Тимошенко, і їхнє найближче оточення є настільки ж зовнішньо (і більшою частиною внутрішньо) консервативними людьми у питаннях моралі, як і той же Янукович з Азаровим.
Їхній електорат також здебільшого консервативний та релігійний. Тому якби хтось з них висловив ідею, скажімо, про те, що можна було б легалізувати проституцію в Україні, невідомо, якими електоральними втратами це б обернулося для наших "топових" політиків. Тому, прагнучи бути популярними серед старших вікових груп населення України, "помаранчеві" повністю підтримали ідею своїх опонентів.
Іншою причиною є те, що дехто з політиків вбачав у такому інституті, як НЕК з питань суспільної моралі, потенційний засіб боротьби з опонентами. Досить когось спровокувати, а потім обізвати аморальною людиною – на державному рівні.
Ще однією причиною такої "недоторканості" комісії могли бути бюджетні кошти, які виділялися на її діяльність.
Недремне око
Поки Ющенко конфліктував з Януковичем та Тимошенко, Україна вступала до СОТ та успішно зривала власний вступ до НАТО, відбувалися позачергові вибори та інші політичні події, НЕК перетворилася на самостійного гравця у своїй вузькій ніші. І результати її діяльності не забарилися – їх зміг відчути буквально кожен.
Комісія стала забороняти до показу окремі кінофільми, які і так не призначалися для широкої аудиторії. Наприклад, фільми жахів, які до того можна було дивитися лише на вечірніх сеансах ("Хостел", "Пилка-3"). Але НЕК заборонила їх до показу в Україні взагалі, що завдало певних збитків кінопрокатним компаніям і викликало значний резонанс. Під заборону потрапили навіть популярні на Заході та в Україні сатиричні мультсеріали "The Simpsons" і "South Park".
Ще більш скандальною стала боротьба НЕК проти порнографії – у той час, коли взагалі різниця між еротикою та порнографією у мистецтві є досить нечіткою та юридично невизначеною. Особливо в умовах загальної лібералізації мистецтва така боротьба виглядає ще більш дикою та відсталою.
Рішення, які ухвалювала НЕК, аналізуючи твори мистецтва, швидше були б притаманними для країн із державною релігією (більшість ісламських країн), ніж для такої світської держави, як Україна.
Тут можна згадати заборону до показу у будь-якій формі влітку 2009 року фільму-пародії "Бруно" про австралійського журналіст-гея з коміком Сашею Бароном Коеном у головній ролі, що висміює різні прояви нетерпимості в консервативному суспільстві. Перед тим, як відповідне рішення ухвалило Міністерство культури та туризму України, фільм фрагментарно подивилися члени НЕК і визнали його порнографічним. Це сталося у той час, коли "ця порнографія" успішно йшла на широких екранах в інших країнах. Україна є стала єдиною країною у світі, де цей фільм виявився під забороною. Тоді ж видання The Guardian припустило, що непрямою причиною цього може бути старт президентської кампанії й бажання тодішньої влади зберегти "благочестиве" обличчя.
Ще один яскравий епізод бурхливої діяльності НЕК – скандал навколо роману Олеся Ульяненка "Жінка його мрії", коли комісія примусила письменника переписати декілька епізодів після виходу книги з друку. І лише після цього роман був виданий вдруге (тираж першого видання було вилучено за рішенням тієї ж НЕК, хоча декілька членів комісії були проти заборони роману). Письменник подав апеляцію до суду і домігся скасування відповідного рішення комісії.
Хоча формально НЕК може видавати лише консультативні висновки, тим не менш, з невідомої причини правоохоронні органи їх сприймають як прямий наказ до дій – як постанову суду або прокуратури. Завдяки одному з рішень НЕК діями міліції було знищено популярну мережу інтернет-хостингу infostore.org, де нібито знайшли дитячу порнографію (хоча, ймовірно, що все сталося через недогляд контент-модераторів, які вчасно не помітили правопорушення з боку користувачів, а також за прямою "наводкою" з боку конкурентів, які, власне, і могли туди викласти відповідний контент).
Ознака недосконалості
Однак цензурою, питаннями моралі та "сексуального виховання" дорослого населення України займається не тільки "моральна" комісія. Цим не гребують і народні депутати України.
Так, зокрема, сталося з українською актрисою "дорослого" кіно Анастасією Гришай, відомою під псевдонімом Wiska. У вересні стало відомо про те, що народний депутат від фракції КПУ Леонід Грач написав подання до Генпрокуратури з вимогою притягти цю жінку до кримінальної відповідальності за проституцію та позбавити її батьківських прав. Це подання було підписане ще кількома депутатами ВР. З юридичної точки зору подання нардепа-комуніста є алогічним, – по-перше, через те, що подібна діяльність не може вважатися проституцією, і, по-друге, тому, що зйомки порнофільмів за участю Гришай проводилися іноземними компаніями за межами України. До того ж вже 1,5 роки Гришай не знімається у порнофільмах.
Цій історії додає пікантності ще одна деталь. Відомо, що ця жінка пішла в порноіндустрію не від хорошого життя. Вона стала цим займатися, залишившись без фінансової підтримки, коли проти її чоловіка феодосійська прокуратура порушила кримінальну справу через бізнес-конфлікт на підприємстві, яким він володів. На сьогоднішній день завдяки суспільному резонансу процес переслідування цієї родини трохи вщух, а сама Гришай планує подати зустрічний позов проти Леоніда Грача.
Взагалі, наявні в українському суспільстві тенденції можуть бути підтвердженням теорії французького політичного філософа Мішеля Фуко про те, що чим більше авторитарною та примітивною є влада, тим більш зацікавлена вона в контролі над мораллю та проявами сексуальності. І навпаки, чим більш досконала політична система, тим менше влада покладається на жорсткий контроль над суспільною мораллю і людською сексуальністю.
У середньовічній Європі інквізиція (а пізніше і її протестантські аналоги) займалася не лише питаннями істинності віри та єресями, але й проблемами інтимного життя прихожан.
Власне кажучи, політична еліта України звикла до свого привілейованого становища і ладна його боронити навіть такими шляхами, як маніпулювання суспільною мораллю та придушення сексуальності власного населення, хоча сама постійно дозволяє собі те, за що отримують покарання і в найбільш ліберальних в цьому плані країнах Заходу, згадати хоча б абсолютно вільне поводження з бюджетними коштами, зібраними у вигляді податків з населення. Але в Україні це аморальним не вважається.
Немає коментарів:
Дописати коментар